Читати “Таємний лицар” – слан – Сторінка 4 – ЛітМір. net

Густо постановлені оборонні рогатки і навалені між ними барикада – захист ненадійна, а без досвідчених мулярів вежу не відновиш. Тому вирішено було на перших порах загородити пролом міцним частоколом з вузькими воротними стулками і перекинути через рів новий підйомний

міст. Роботи – сила-силенна, на рахунку кожна к, і Бурцев цілими днями орав нарівні з усіма.

У вільний час колишній омоновец брав участь у бойових ігрищах, брав уроки фехтування у пана Освальда. Щоденними стали заняття з квінтаной і кільцем, які він на повному скаку прагнув вразити списом. Не забував, однак, Бурцев і про звичні тренуваннях з рукопашного бою. Спаринг-партнером зазвичай ставав зброєносець Добжинський лицаря Збислав. Крепкокостний клишоногий гігант-литвин за рахунок своєї хливості, нечутливості до болю і бойової злості цілком міг протриматися пару-трійку раундів проти копашника. Решта мішками валилися в перші ж хвилини сутички.

Чесно намагався освоїти він і стрілянину з лука. Сумлінно виконував вказівки і поради Буран-гула, але на жаль… Незважаючи на всі потуги, цим мистецтвом оволодіти повною мірою Бурцев так і не зміг. Арбалет ще куди не йшло, але цибуля… Все-таки важко було переходити на метальна зброя кочівників після звичного калаша.

Куди краще давалися Бурцеву уроки німецької. Освальд виявився прекрасним учителем. Та й Аделаїда, як з’ясувалося, «шпрехають» зовсім непогано. Що, втім, і не дивно. Свого часу долею княжни перейнявся сам Конрад Тюрингский, і після смерті її батька в краківському замку проживало досить германців, навчали полячку своєї мови. Тепер же сама Аделаїда від неробства і нудьги натаскувати чоловіка. Коли був відповідний настрій, зрозуміло. У цих заняттях дочка Лешко Білого бачила хоч якась розвага. Але врешті-решт наскучила їй і вони.

Бурцев вже цілком стерпно розумів і розмовляв по-німецьки, коли полячка раптом впала в страшну депресію. Затужила Аделаїда під похмурими склепіннями тісної замка, загубленого в навколишньому глухолесье, не на жарт затужила. Взгужевежа здавалася їй тепер диким і незатишним місцем.

Втім, напевно, так воно і було – в порівнянні із звичним щось знатної панночки пишним і шумним князівським двором в Кракові.

дратівливість стала молода жіночка, нервовою. І головне, вбила полячка собі в голову, ніби Господь її покарав, ніби нещасна-разнесчастную вона така, бо водиться з язичниками-ідолопоклонниками да єретиками, які сповідують візантійську єресь. Агделайда Краківська початку цуратися степовиків, прусських стрільців дядьки Адама, литвина Збислава і новгородців… Навіть на чоловіка-русича частенько кидала косі погляди. Стежити за язиком розучилася зовсім. Добре хоч народ навколо підібрався терплячий, незлобивий і розуміючий. На кілкі випади доброї католички соратники Бурцева реагували спокійно – як на ка0изи нерозумного дитини. Княжна бачила і відчувала це. І бісилася від того ще дужче. І, залишаючись поруч з чоловіком, віддалялася все більше, все сильніше.

Неприкаяна полячка ізлазив всю Освальдову вотчину. Одного разу в підвалі «Вежі-на-Пагорбі» виколупав з щілини древньої кладки закотив туди «шмайсеровскую» гільзу – пам’ять про торішній візит фашистського хрононавта. Попросила добжіньца зробити з дивовижного шматочка металу підвіску на пам’ять. Що само по собі образливо: до Добжинський лицареві адже побігла княжна – чи не до чоловікові. Освальд прохання виконав. Не без задоволення. І з панським шиком: господар Взгужевежі доручив Збиславу вийняти зі своєї власної масивною золотою брошки неогранований самоцвіт і вбити в оправу стріляну гільзу. А потім урочисто – схиливши коліно – підніс цей подарунок дівчині.

Бурцев тільки зітхнув, дивлячись на нову іграшку дружини. Та фіг з нею – з іграшкою. Інше тривожило. Освальд після того випадку унадився надавати Аделаїді підозрілі знаки уваги. Дуже підозрілі! Княжна-то сподобалася пану лицарю ще в силезском лісі, а тут така спокуса…

Того гірше, що не один добжінец задивлявся на чужу супружніцу. Бурцев все частіше ловив їх відверті погляди – погляди погано приховуваного жадання. Ну, а чого він хотів? Повний замок відчайдушних мужиків, хрін вже знає скільки які не бачили баб, і одна-єдина дівиця серед них. Та яка дівиця! Красива, юна, жвава.

Те, що Аделаїда – княжого роду, зараз мало кого бентежило. Її підкреслена холодно-ввічлива манера спілкування з простолюдинами – теж. Освальдова вольниця давно переборола вроджене раболіпство перед вищими станами і мала свою думку з приводу статусу «бойових подруг». Навіть дехто з ватажніков-новгородців почав поглядати на прекрасну полячку. Скромно поки, крадькома, поволі, але це поки… Не піддавалися спокусі тільки татаро-монгольські бійці, більш звичні до суворої армійської дисципліни ханських туменов. А може бути, у цих хлопців просто інші поняття про жіночу красу…

Звичайно, «брати по зброї» до пори до часу тримали себе в руках. Дотримувалися пристойності, та й побоювалися теж. Не дурні адже, знали: якщо що, так «пан Вацлав» голову відірве в два рахунки. І все інше теж повідриває, на фіг.

Але де гарантія, що кого-небудь не переклинить рано чи пізно? А немає гарантії! Спідниця в солдатській казармі – справа така… От закінчаться роботи з облаштування замку, почнеться бездіяльність і нудне чекання – тоді будь насторожі.

Самій княжні підвищене чоловічу увагу лестило. І здається, навіть потішало. Заради сміху вона іноді відповідала люб’язністю на чий-небудь незграбний комплімент. Ох, небезпечна то була гра! Не розуміла легковажна дочка Лешко Білого, який пожежа здатне розпалити в суворому чоловічому колективі таке нещире прихильність. Спроби поговорити по душам провалювалися одна за одною.

– Чи не ображай мене ревнощами, Вацлав, – з холодком образи відповідала вона, – приводу до неї я поки не давала. Просто развлекаюсь, як можу. А коли ти проти – взагалі утечу з цієї богом забутої діри.

Глава 3

– Вацалав, відвіз би ти від біди подалі свою хатин киз… [1]

Татарський сотник-юзбаші Бурангулов виник у нього за спиною, коли Бурцев в самоті блукав по оглядовому майданчику замкового донжона. І понуро дивився в ніч. І думав. Про Аделаїді думав.

Помовчали. Муторно було на душі. Ніяких бесід вести не хотілося.

– Що так? – Не обертаючись, запитав нарешті Бурцев.

– Ворожнеча вона сіє. Різанина буде велика через неї – серцем чую.

Скрипнула сходи – татарський сотник спустився вниз. Бурангулов висловив вголос, що хотів, і делікатно віддалився.

Бурцев зітхнув. Прав Бурангулка. Буде адже різанина, як пити дати, буде. Прекрасна полячка ставала яблуком розбрату уповільненої дії між колишніми соратниками. І що з цим робити? Уподібнюватися Степана Разіна і жбурляти красуню-князівну в води Вісли він не збирався. А відвезти Аделаїду… Слушна, звичайно, рада, але куди везти-то, якщо хрестоносці кругом да прихвосні тевтонські?

Відповідь Бурцев отримав на наступний день. Морозним – зовсім не по-весняному – вранці на замковому подвір’ї до нього підійшов десятник Дмитро. Пом’явся трохи, як завжди м’явся перед серйозною розмовою, потім почав:

– Тут, Василь, така справа. Новгородці мене сказати послали.

– Ну, так розповідай, раз послали.

Бурцев насупився. Не вистачало йому нових проблем.

– Ти, звичайно, воєвода наш, – забурмотів Дмитро, – але…

– Та кажи ж, не тягни.

– загостював ми на чужині, Василь, – випалив десятник. – Пора б і честь знати. Спаси Бог пана Освальда за притулок, але робити нам тут боле нічого. Тевтонським псам боки нам’яли, магістра ихнего живота позбавили. Самі відпочили, рани залікували. Тебе ось навіть одружили. А нині новгородці додому хочуть – сь, поки бездоріжжя не розпочалася. Завтра йти зібралися. З тобою али без тебе. Колі йдеш – раді будемо. І в Новгороді для такого славного витязя справа завжди знайдеться. Колі бажаєш залишитися в замку з молодою дружиною – воля твоя. Ніхто дорікнути не посміє. Мене тоді други просять воєводство над ними прийняти. Ти вже вибач, Василь, але я теж йти надумав. В гостях воно добре, а вдома зазавжди краще.